Сім’я вечеряє за столом. Олена серйозно дивиться на Марину, яка запитує про дитинство батьків.
— Мамо, а ви з татом коли-небудь розповідали мені про своє життя до того, як ми з’явилися? Мені здається, що ви завжди тільки про нас говорите.
— Ну, знаєш, всі ми колись були молодшими, але все в житті має свій час. Це вже минуле.
Іван, сидячи поруч, насторожено поглядає на Олену, потім на Марину.
— Ми з твоєю мамою не хочемо тебе турбувати. Усі ці історії не так важливі.
Дмитро, який слухає з іншого кінця столу, помічає, що атмосфера стає напруженою. Він, намагаючись розрядити ситуацію, жартує.
— Може, у вас була якась таємна місія, як у шпигунів? Ви, мабуть, врятували світ, а тепер нам не розповідаєте!
Олена сміється, але її посмішка виглядає змушено.
Вечір, пізно. Марина сидить на дивані з телефоном і переглядає старі фото батьків. Зупиняється на одному, де Олена виглядає значно молодшою і тримає в руках чужу дитину. Цей момент викликає в неї питання.

— Що це за фото? Чому мама ніколи не говорила про цю дитину?
Вона вирішує поговорити з Оленою.
— Мамо, хто це на фотографії? Я ніколи не бачила цього малюка.
Олена змінюється в обличчі. Вона затримує погляд, намагаючись зібратися.

— Це була твоя сестра. Вона… вона померла багато років тому.

— Що? Як? Я ніколи не чула про це…

— Ми з твоїм татом зробили все, щоб забути той період. Це боляче. Але ти повинна знати. Твоя сестра, вона була частиною нашого життя, хоча ми завжди намагалися приховувати це від тебе, щоб ти не страждала.

Зранку. Всі члени родини сидять на кухні. Іван тихо каже, дивлячись на Марину. Ми не хотіли, щоб цей біль торкнувся тебе. Але ти маєш право знати правду.

Марина мовчки дивиться на батьків, важко приймаючи це відкриття.
— Чому ви не сказали мені раніше? Я могла б підтримала вас

Тому що іноді минуле забирає більше, ніж ми готові віддати. І нам було страшно, що воно забере і тебе.