Я сидів у окопі зі своїм давнім другом Володькою і ми згадували старі добрі часи нашої, не в міру, бурхливої юності. Від цих спогадів, на душі ставало якось тепло та затишно. Раптом здалеку, почувся гуркіт, який невпинно зростав...і раптом почалося... Ударною хвилею мене викинуло з окопу. Здавалося, що повітря згустилося і йому стало тісно у тому об'ємі, в якому воно було дотепер і воно намагалося увірватися в ніс, рот, вуха. Лупцювало хвилями звуку, здавалося, що це продовжувалося цілу вічність... Бомби з виттям падали на землю ... Я подумав, що вони мені впадуть зараз на голову... Ні, це мені не здавалося... Пекло, яке зробилося після цього, може зрозуміти тільки та людина, яка побувала в епіцентрі торнадо і дивом залишилася живою. Навколо мене зімкнулася земля... Вона була зверху, знизу і з усіх сторін...земля потрапила за комір, в штани, в рот, вуха... Потім все потонуло у темряві... З забуття мене вирвав дикий біль, який проникав у кожну клітину мого тіла і гострими голками штрикав у мозок.. Я закричав, але з грудей вирвався тільки болісний стогін. Здавалося, що у цьому пеклі, не вижив ніхто крім мене та я почув, до болі, знайомий голос Володьки, мого за душевного приятеля:" Ну, що...живий і слава Богу, ти поранений?" - Зачекай, зараз гляну-, прошепотів я, поворушивши руками, ворухнувши ногою - знепритомнів...прийшов до тями від холоду