На перший погляд, ми здаємося відокремленими частинками світу. Раніше я теж так думала: ніби загублена в хаосі, що оточує. Але з часом я навчилась любити цей хаос. Бо він — не ворог. Він — природа. Як і ми.
Наша матір — природа — живе в кожному з нас. Біль, страхи, мрії, роздвоєння між внутрішнім і зовнішнім — усе це теж природа. Її не треба перемагати. Боротися з хаосом — означає заглиблюватись у ще більшу загубленість. Прийняти — означає вийти до світла.
Перше, що я зробила для себе по-справжньому — це усамітнилась. І життя допомогло мені в цьому. Я залишилась наодинці зі своїми страхами, болем, порожнечею. І зрозуміла: якщо тікати від болю — ти тікаєш від дзеркала. Того самого, в якому нарешті можеш побачити себе.
Хтось сказав: шлях до світла — найскладніший, бо він найкоротший. Ми боїмося не темряви. Ми боїмося того, що світло в нас — настільки яскраве, що ми не знаємо, що з ним робити. Більшість не йде туди. Бо страшно. Бо легко заплутатись у примарах.
Я довго не знала, що робити зі своєю тінню, від якої тікала все життя. А потім прийшло розуміння: простота = чесність. І ця чесність починається зі слів:
“Мені страшно. Мені боляче. Мені радісно. Мені смішно.”
Не для Instagram. Не для когось. Для себе.
Світ не піддається контролю, але ми можемо обрати, як на нього реагувати.
Істинна сила — бути чесною з собою.
Я довго питала себе: мій внутрішній голос — це мій ворог чи провідник?
І в тиші з’явилась відповідь: провідник.
Бо все, що трапляється в моєму житті, веде до мене самої. Все — провідник.
Моя мета — ставитись до себе як до найближчої, найдорожчої людини.
Бо перш ніж любити інших, варто знайти себе.
І це — не егоїзм. Це глибока відповідальність.
Ми — єдині створіння на планеті, які здатні усвідомлювати себе. Але саме тому ми так часто руйнуємо — бо забули, що наша найближча природа — любов.
Я поважаю себе за те, що обрала пізнати себе.
І вдячна світові за те, що дав мені шанс.
Я ще на шляху. До світла. До тепла. До себе.
І більше не хочу повертатись до темряви, створеної тими, хто просто забув, хто він.