Масштабне вторгнення російських військ в Україну поділило міста держави на ті, де щодня відбуваються бойові дії, і жителі яких мусять ховатися в бункерах, щоб вижити; а також на населені пункти, де панує відносна, але все ж таки безпека.
Кожен українець з різних куточків держави відчуває свій спектр емоцій, і сьогодні я б хотіла розповісти про «провину вцілілого» - синдром, що переслідує жителів, які знаходяться в безпечних місцях. Я не спеціаліст у психології, але готова описати свої почуття і почуття моїх близьких, які оточують нас від початку наступу окупанта.
Однакові емоції відчували безліч людей з різних куточків країни та Європи.
«Я відчуваю провину, мій брат і тато пішли воювати, а я залишився вдома, мені тут серце рветься. Коли я допомагав везти продукти для військових, то так радів, що міг помогти нашим воякам. Навіть допомагав пекти печиво мамі, щоб підтримати», - Андрій.
«Коли я тільки виїжджала з Києва у перший день і їхала півтори доби, то просто молилася, щоб нормально дістатися домівки. Тоді мені було страшно. А зараз, коли ти у безпечному місці, то дійсно є розуміння, що хтось цілими днями десь там сидить у підвалах, хтось тікає з-під обстрілів. І зараз, щоб не відчувати цю провину, я стараюся чимось допомагати в інформаційному просторі, матеріально», - Марія.
«Я відчувала й досі відчуваю провину перед собою і своїм народом за те, що роблю недостатньо корисного. Кожен раз, коли хочу відволіктися і передихнути, думаю про те, що не маю на це морального права, адже я зараз за кордоном та в безпеці. До того ж я посварилася з декількома своїми близькими друзями. Вони тиснули на мене через те, що я виїхала з України. І від цього аж ніяк не стає легше», - Катерина.
«Провина вцілілого» з’являється тоді, коли ти розумієш, що в цю хвилину хтось віддає своє життя за свободу твоєї держави, що є ті, хто знаходяться під обстрілами й не мають ні води, ні світла, ні харчів. А ти у цей час в теплі, в оточенні близьких, і найголовніше – у безпеці. Це відчуття переслідує, коли ти розумієш, що ніяк не можеш допомогти, що не маєш можливості виборювати мир для України на фронті з тих чи інших причин. Люди винять себе за те, що не обороняють своє місто або свою державу фізично. І ці думки виникають у всіх, не залежно від віку або статі. Кожен хоче бути потрібним і корисним, кожен хоче хоч якось допомогти нашим воїнам. Усім ненависна бездіяльність.
Відчуття провини зустріло мене ще 24 лютого, коли я читала повідомлення від друзів і близьких про обстріли в їхніх містах. Серце обливалося кров’ю, бо я не знала, як їм допомогти. Я була в безпеці, а у них на вулицях щогодини вили сирени. Я була в безпеці, а вони бігли в найближчі бункери або на станції метро, щоб врятувати свої життя. Я була в безпеці, а їхні міста перетворювалися на руїни.
У перші дні єдине, що я могла робити, - це щогодини читати новини й підтримувати друзів словами. Я старалася бути поряд з ними хоча б морально. Згодом зрозуміла, що можу займатися волонтерством і таким чином допомагати країні навіть зі свого місця. Яка-небудь діяльність на користь своєї державі була рятівним жилетом у такий важкий час для багатьох людей, які знаходилися у безпеці.
Це відчуття провини й робить нас справжніми українцями. Ми не можемо сидіти на місці, коли наш народ десь голими руками зупиняє танки, виходить на мітинги з блакитно-жовтими прапорами перед ворожими військами або всю ніч проводить у підвалах, хвилюючись за своє життя. Ми не дозволяємо собі бездіяльність, коли десь там наших братів і сестер убивають.
Кожному з нас нині надзвичайно важко. Щодня прокидатися і заходити в Інтернет з надією на хороші новини – стало звичайним ділом. І відчувати будь-які емоції зараз – нормально. Головне – знаходити хоч якесь діло, яким можна було б допомогти Україні в цей час. Кожен може боротися зараз зі своїх фронтів і не важливо, де хто знаходиться: чи в безпечних містах держави, чи в Польщі, чи в Чехії, чи будь-де за кордоном. І саме це може допомогти як і нам, так і тим, хто щодня й щоночі захищає Україну в гарячих точках.