Жив собі Птах. І він був дуже, вельми, надзвичайно, неймовірно, без краю самотнім.
Самотнім в небі і самотнім на землі.
- Ви птахи? - запитував він.
- Можливо, ви птахи?
- Ви, мабуть, точно птахи!
Але ні, птахів там не було.
Птахів не було в лісі. Птахів не було в місті. Птахів не було ніде на землі.
Але десь там, далеко, можливо, там є птахи?
Далеко-далеко від землі було неймовірно гарно. Літали зірки і птах літав разом з ними. Зірок було дуже багато. Але вони літали лише один раз. І коли вони падали, то більше вони не підіймались. І хоча вони були дуже гарними, вони зовсім не були схожими на птахів.
І птах полетів далі. Він летів, летів і летів. Його крила втомлювалися все сильніше і сильніше і покривались крихкими сніжинками. Та птах все одно продовжував летіти, хоча темрява навкруги ставала все більш страшною і холодною. Птах дуже втомився, та не зупинявся.
Аж раптом світ почав розколюватися і неймовірно сяяти.
І звідти птах почув якийсь дивний звук! Це був справжній, живий і непідробний спів птахів. І там був птах, такий ж, як і він сам. І там було багато птахів! Якими вільними вони були! І якими щасливими. І наш птах полетів.
І він вже ніколи, ніколи, ніколи не був самотнім.