Глава 1
Все те, що я побачив, зійшовши з літака в Бучачі, було те, що, пройшовшись тихими каштановими вуличками цього маленького вимираючого містечка, я встиг зловити момент і по привичці спитати в самої першої попавшоїся дівчини-красотки:
- Як пройти до автовокзалу?
Вона відповіла, ніяковіючи і червоніючи:
- Прямо і через 500 ярдів наліво.
- А може ви мене проведете?, - Ухмиляючись собі в бороду, я запитав, пожираючи очима її пишні стегна.
- А чому би й ні, Віталіку, відповіла вона мені прямо.
"Де ж той Петро?" - подумав я і понадіявся, що він займається в тому Бучачі не тільки амурними справами, а й ділами по своїй професії і встиг би в готель попасти після телефонного дзвінка Меддокса раніше мене та забронював в "Мандрах" мені окремий від себе номер, бо його храп не раз заставляв мене бродити ранковими вулицями Харькова, зіваючи і шукаючи пригод на мою голову.
Глава ..
- Через пару хвилин ми вже стояли біля стойки адміністратора "Мандрів". Той був у смішному червоному костюмі швейцара, певне з якоїсь місцевої гумки, а позаду нього плавно тікали три годинники, один йшов по-лондонськи, другий показував нюь-йоркський час, а третій - місцевий. Я запитав в нього, чи є для мене заброньоване місце в них. Він відповів, хитро поглядуючи на мою супутницю, розуміючи підморгуючи мені:
- Так, сер, все в порядку - номер президентський, на двох. Ваш друг сказав що чекає на вас в "Місті". Ваш номер на третьому поверсі - 363.
Взявши свої речі, я спокійно пішов наверх по сходах. Там мене зустрів ліфтер і простягнувши привично праву руку вперед, сказав, що я міг би скористатися ліфтом, на що я йому сухо відповів:
- Люблю ноги розім'яти і нікуди поки що не спішу.
Ліфтер повільно взяв мої валізи і ми попрямували до мого номера номер 363. Цей тиждень я провів як в раю - купався озері, гуляючи з моєю новою апетитною знайомою, бог знаю скільки їй років, але я в Бучачі ненадовго і принципі вона не проти. Вела вона себе як вельми світська дівуля і по-дорослому, хоча склалося враження, що вона - школьниця і доця багатих батьків.
Глава 2
Розливна дядька Нищія була шикарна: Хоча літом там було душно, і навіть "карлсонівський пропеллер" не встигав розганяти перегар від дівиць за барною стойкою, які холіталися і хихотіли собі в кулаки, малі противні школьниці. Подумав я собі "І де вони їх понабирали, чічь з дев'ятого класу...." Пропеллер не спасав клієнтів від тугої жари і я там більше 10 хвилин не затримувався. Зайшовши туди в останній раз я культурно спитав:
- Можно присесть?
Якісь два амбала пошушукались і прошепотіли:
- Я і ми всі желаем вам довгих років життя, - і витягнули свої пукавки, показуючи на сусідній столик. Я закрив очі і порахував до десяти, в очікуванні вистрілів, "ну не люблять москалів ніде...більше не буду так жартувати". От такий той Бучач з його "Сицілією" і расистською ненавистю до братніх народів. Але вистрілів не прозвучапо і коли я відкрив очі, їх вже не було, кудись попутним вітром здуло. Між аптекою і фонарним стовбом стояли якісь дивні люди в зелених довоєнних штанах, хиталися і дивно шепотілися між собою, з завистю дивлячись на мої шкіряні штани нижче пояса, звідки ще димівся мій рідний кольт... Випивши ще пару келихів червоного вина я плавно пішов в сторону вулиці Басейнової, вирішивши ще на два дні затриматися тут, покупатися з жабами і довести справу до кінця. Плавно розминаючи м'язи, нирнув в теплий басейн, винирнув і зробив два кола кругом, винирнувши ліг на шезлонг і заказав мартіні з парашутом в білобрисої шустрої офіціантки з переляканими очима. Публіка там теж виявилася непонятно неадекватною: через десять хвилин почав накрапати дощ і якісь цигани потягнули напівголого Віталіка в сторону булгаковського моста. Я закрив очі і тепла рідина плавно зігріла мій шлунок. Проснувся десь під вечір. Нікого вже не було і я повільно перебираючи ногами пройшовся по алеї слави, вперся в чорний міст і по Чортківській вулиці зловив оливкове таксі, вирішив: Завтра розшукаю Петра і виясню, що він вияснив в нашого клієнта і чи закінчив нашу роботу.
Глава 4
А на басейні буданов сидів і в п'яному диму своєї кулі розказував всілякі хитромудрі історії про тузів Бучача. Одна з них, котра описувала п'ять історій про знайомого доктора філософських наук. Доктор - член-кор академії спортивних наук України перший раз поїхав в Австрію, де на алеї слави до нього пристав укурок Боб Марлі. Стоять - курять косяк, а недалеко плавають косяки акул бізнесу форекс-індустрії і теж хочуть.. Через годину Петро вже був в Бучачі - на алеї слави, правда без зірок під ногами, рядом Віка... Бруківка - фонарь - стовп. Пили пиво - говорили. Надоїло -Віталя знов в Голівуді - знов Боб Марлі, але вже з Термінатором коло музею воскових фігур, соблазняли доктора філософських наук... Знов літак - через Амстердам - Бучач, на алейці вже їх троє: він - Віка - Боб і Арнольд Рижий теребить собі там цвєтік-семицвєтік, загадує бажання. Буданов такий собі фантазер.. Покурили, лауреат нобелівської премії, член - кореспондент академії наук України вирушає знову назад в минуле і на алеї слави обливається потом. Знов Боб Марлі, Арнольд і його друг Том Круз плешивий. Затушили костер - Віталік з новою дисертацією на тему про шкідливість паління вирушає в нелегкий путь - тепер через Монастириськ, тримаючи в руках недопалок. Спізнився, викинув шкурки з двох яєць українського комбінату перед щигольованими німцями і з криками "евріка нон-стоп" кидає на стіл рецепшина 300 доларів в аеропорту Берліна... просинається на алеї.. А там - знову я і Віталік! Бо ми - першим класом. Віка в Термінатора загадує останнє бажання і зжирає цвєтік-самоцвєтік, під музику Араша Боб Марлі постукує себе по лобі, стягує до підборідка, падає в обморок і сповзає на свіжу бруківку мосціпановську, спльовуючи перед тим зуб мудрості. Том Круз скидає смс-повідомлення комусь на яхту. Я знов в "Каліфорнії", що в Тернополі на алеї біля жедепереїзду. Боб в своїй шапці веселковій стрибає на яхту і газує на схід.